Щось таке робиться скрізь. Я за цим не встигаю.
Люди злі. Особливо в мережах. Я й сама така. Але іноді дехто перегибає палку.
Я глибоко нещасна в душі, якби це пафосно чи "ущєрбно" не звучало. Правду кажуть - істинні речі, не речі, так десь ті речі у мене подівались.
Я не знаю що це, але мені вкрай погано.
Я не маю надійного плеча, на яке могла б опертись. Я почуваю себе хиткою, слабкою тростиною, яку не лінується жостоко вдаряти холодний, до самих кісток, вітер.
Я уявляю себе так - стою я в полі.
Все в сірих тонах. Переді мною дорога, попереду - нема нічого. І нікого.
Я сміюся над несмішними жартами. Впадаю в крайнощі, я не маю за що вчепитись своїми слабкими руками.
Я говорю все тихіше, для людей я стаю невидима, пророза, зовсім крихітна.
Я не маю сили ніякої. Я в ніщо не вірю.
Я надзвичайно самотня. Слова нема такого, щоб виразити наскільки, до якої міри.
Світ десь поза мною, де я?
Я не знаю.
Як я можу йти по життю з таким налаштуванням? Ну як і КУДИ? З ким?!!!!
Я не хочу вмирати, це не допомагає.
Мені зараз просто тяжко вірити в краще.
Куди мені податись?